З 4 по 6 вересня триває меморіальний фестиваль пам’яті та пошани Василеві Стусу — «Стусуємось». Вчора були читання його поезії біля могили та гутірка в «Смолоскипі», де гуторили Володимир Шовкошитний, Вахтанг Кіпіані, Тарас Компаніченко та Ростислав Семків. Одним із найсильніших моментів фестивалю стала розповідь Володимира Шовкошитного про перепоховання Стуса.
Подальший текст — це розшифровка аудіо того, що говорив пан Шовкошитний (мова оригіналу збережена).
- Перше знайомство з поезією Стуса
- Літінститут і українське коло
- Поява ідеї фільму про Стуса і перші кроки
- Організаційні труднощі і перші поїздки
- Проблеми в Чусовому: відмова у перепохованні через «епідемію»
- Перше прибирання могил Стуса, Тихого, Литвина
- Установчий з’їзд Народного Руху і перші записи
- Листи та документи для повернення тіла Стуса з росії
- «Чорні люди», КГБ і чай с лімоном
- Труни для перепоховання і перешкоди з їх виготовленням
- Блокпост і загроза арешту
- Ексгумація: відкриття труни Стуса
- Паралель із Тарасом Шевченком і значення перепоховання
- Про мрію і майбутнє України
Володимир Шовкошитний про себе: я був спочатку геологом на Далекому Сході і на Північному Кавказі, потім знову на Далекому Сході. А потім став інженером-атомником і багато років — одинадцять з половиною — відпрацював на Чорнобильській атомній станції. Із них півтора року очолював групу ліквідації на четвертому блоці після аварії на ЧАЕС.
Перше знайомство з поезією Стуса
Перший вірш Стуса я прочитав, здається, у журналі «Україна». Там було п’ять віршів: «Ярій, душе, ярій, а не ридай…», присвята пам’яті Алігорської. І я подумав: куди поділися наші традиційні в чоловічій поезії заплакані інтонації?
Це було щось зовсім інше, така потужна чоловіча енергетика йшла від цих п’яти віршів, що я інтуїтивно відчув: це моє. Улітку 1989-го я закінчив Літературний інститут — уже після участі в аварії.
У Літературному інституті, зрозуміло, були хлопці й дівчата з України. Зокрема, я навчався разом із Павлом Гірником, Василем Чубуром. Василь Чубур, на мою думку, так і залишився русифікованим назавжди. А от Софія Майданська — це те, що треба: справжня бандерівка на все життя, по повній програмі.
Було багато розмов. З Павлом Гірником — рідше, а з Софією Майданською — майже щодня, бо в нас склалася добра традиція: вона грала на скрипці й казала: «Тоді-то я буду грати, якщо хочете послухати». Ми з нею завжди були й досі лишаємось на «ви».
Хочете послухати — приходьте. Після того пили каву й говорили про сутнісні речі. У центрі завжди була Україна і українці. Саме тоді, завдяки Софії Майданській, я значно ближче познайомився з долею Стуса.
Літінститут і українське коло
А потім ми закінчили інститут, повернулися в Україну — і буквально через кілька днів: роботи нема, нічого нема. Пішов у Спілку письменників. Покійний Юрій Михайлович каже: «У мене для вас роботи нема». Я відповів: «Дякую, Михайловичу, і не треба».
Поява ідеї фільму про Стуса і перші кроки
А вже наступного дня кличуть до телефону. Дзвонить Борис Савченко — тоді дуже знаменитий режисер на Київській студії. Ми трохи були знайомі, бо ще під час навчання в Літінституті знімали фільм про Чорнобиль. Режисером був Роланд Сергієнко. Я написав тоді шість авторських варіантів сценарію, хоча фактично сценарію як такого не було.
Я просто своїх друзів із літоб’єднання привозив туди й допомагав писати. А знімали ми у Юрія Іллєнка.
От, друзі, а тепер аплодуємо.
Знімали ми у третьому творчому об’єднанні, яке очолював Юрій Іллєнко. І коли була прем’єра-перегляд на студії, він сказав: «Друзі, створення третього творчого об’єднання виправдано вже тим, що на ньому зняли цей фільм». На перегляді був і Борис Іванович Савченко.
Від телефону я кажу: «Слухай, тут мені Софія Майданська сказала, що ви Рекс, що ви можете все, що завгодно. Чи не хотіли б ви взяти участь у фільмі про Стуса і в перепохованні?» Я не питав, на якій посаді чи в якій ролі. Кажу лише: «Коли приїжджати?» Він відповів: «Та приїжджай сьогодні, поговоримо». Я приїхав того ж дня.
«Режисер є», — каже він. Фільм знімав режисер Станіслав Чернілевський. Стаса я добре знав — як поета, як колегу по цеху. Сценарій? То є, то нема. Заявка? То є, то нема. Директор? Є, нема. А що є? Нічого нема. «Я є», — кажу. Добре. Тоді я пропоную: «Давай я напишу заявку. Я знаю, що робиться в першому фільмі, напишу й сценарій».
Він відповів: «Ну це ж треба швидко». Кажу: «Завтра зранку принесу». Тієї ночі написав і надрукував. Приніс заявку, приніс сценарій. Фільм можна запускати тільки тоді, коли затверджується заявка й сценарій. Це був не режисерський сценарій, а мій авторський, який згодом Стас, як режисер, переробив. Так завжди буває: від написаного сценаристом до того, що виходить на екрані, лишається хіба ідея чи задумка.
Стас запитав: «Ти що-небудь про Стуса знаєш?» — «Знаю оті п’ять віршів і те, що мені розказала Софія». Він каже: «Добре, принесу тобі книжку “Палімпсести”. Але дивись: вона одна і не моя, а Дмитрівки». Кажу: «Добре». Спочатку книжку не читав, а одразу написав сценарій і вже на ранок приніс. Його підмахнули відразу.
На студії тоді працював директор Микола Павлович Мащенко. Я нагадую: його фільм про Павку Корчагіна, «Даёшь твою мать, первая конная». Богдана Хмельницького… Ні, точніше: фільм, за який йому дали Державну премію СРСР.
І він каже: «Ну ви ж розумієте, тут ми не можемо знімати». — «Ну, не можете — то не можете». Спеціально для цього фільму створили кіностудію «Галфільм». Якщо хтось мав питання, навіщо вона, то відповідь проста: тільки щоб зробити оце кіно. Бо це Львів: далі від Києва, студії як такої немає, нічого нема. Є директор, бухгалтер і головний режисер.
Тоді, здається, це була вулиця Леніна (як на Личаківську їхати) — Леніна, 107 чи 7, щось таке, по-моєму, 107. Я поїхав туди, на цю студію, познайомився з Володею Кметиком. Потім він працював у Києві, був чи заступником, чи навіть головою Держтелерадіо. Я питаю: «Так слухайте, де будемо знімати?» — «Та там, де знімали все — у Києві. Це просто так».
Організаційні труднощі і перші поїздки
«Добре, але звітувати будеш їздити сюди». — «А к чому звітувати?» — питаю. Він каже: «А директор там є?» — «Немає». — «Ну, ти будеш директором». Я відповів: «Я вже й так почав робити роботу директора».
Повертаюся в Київ, і Чернілевський каже: «Володю, завтра ти будеш із Дмитриком. Але дивись, не розмовляй із ним про батька — у нього інше ставлення. Для нас це Герой, а для нього — дядько, який у рідкі моменти, коли він його бачив, ходив у чорних сатинових трусах до колін і димів “Бєрамолом”. І скільки його не було вдома, скільки мама плакала… Це дитяча травма». Це слова не мої, а Чернілевського. «Він колючий, будь з ним обережний», — попередив він.
Приходить цей «колючий» — йому ще не було й 21 року. Стас називав його Дмитриком, і я так перейняв. Я вже був трохи старший, та й пережив Чорнобиль, тому поставився до нього з розумінням. Він відразу на «ти»: «А ти тут що робиш?» — «Та все, наскільки розумію, бо крім мене і Стаса нічого нема».
Була домовленість десь по телефону, що саме підстанція у Чусовому ніби не проти перепоховання. Я питаю: «Якісь довідки у вас є?» — «Ні, все домовлено. Їдь, домовляйся».
Їдь у Перм, у Чусовий, потім ще чотири години дизелем. Приїжджаю: «Ми отут, хлопці, приїхали перепоховання робити». — «Нє, нельзя». — «А чому нельзя?» — «У нас епідемія». — «І що саме?» — «Сибірська язва».
Я кажу: «Я ж не такий дурний, як на вигляд». (Це, як казав Поклицький Огорівський). Приїхав я 31-го: у Києві було +28, я в безрукавці, в жилеточці, легкий. А там +2 вдень і -2 вночі. Йду у своїй жилетці, а назустріч — суворі уральські мужики й жінки в кухвайках. Дивляться. Я кажу: «Що дивитесь? У нас усі так ходять. У нас +38». Але бачу, що дубію. Треба ж десь переночувати, готелю нема.
Іду — бачу редакцію газети «Чусовской рабочий». Ура! Зайшов туди. Вахтер питає: «Ви до кого?» — «До редактора». Підіймаюся на другий поверх, стукаю. Виходить Михальов.
Захожу: «Здравствуйте, я журналюга з Києва», — кладу свої посвідчення: журналістське, кіношне, письменницьке. Він каже: «О, із самого Києва, із матері городов наших русских». — «А що вас привело?» — «Долги». — «А какие?» — «Я приїхав від наших дисидентів». — «Ой, как интересно. Подождите…»
Посадив мене в так званій Ленінській кімнаті — трошки коротшій, але ширшій. І почав збирати людей. Серед них був і Валера Сідоров, який працював шофером.
У них була така собі Ленінська кімната — трошки коротша, але ширша. Там зібрали всіх, серед них і Валеру Сідорова, який був шофером.
Фактично всі, хто працював у редакції, а це було двоповерхове приміщення з чималим штатом, зібралися. І три години я їм розповідав, з якої причини приїхав. Ідея перепоховання всіх трьох виникла не одразу. Спершу Дмитро і пані Валя хотіли перепоховати лише Василя. Потім Дмитро подзвонив Володі Тихому, і той сказав: «Звичайно, давайте й нас, ми ж поруч».
А далі заговорили сім’ї Стуса і Тихого: «Негарно виходить, адже зовсім поряд із Василем, через одну могилу, лежить Юрій Литвин. У нього лише мама, старенька, і його ніхто ніколи не перепоховає. Вона нам цього не пробачить. Як так можна?» І от із одного стало три.
Добре, що я переговорив із журналістами, особливо з головним редактором. Редакція стала моїм штабом для майбутніх дій. Вони дали машину, якою пізніше перевозив труни з оцинковані з обласної Пермі — 240 км Уралом до Чусового, а далі на кладовище в сільраді Борисово.
Вони допомогли знайти людей, які вміли паяти, підказали, де купити мотузки, лопати. Нічого ж абсолютно не було. А тут ще й «сибірська язва»…
Проблеми в Чусовому: відмова у перепохованні через «епідемію»
Я дзвоню Стасу: «Стас, я обійшов усе, що можна. Домовився, замовив, підсолодив директорку готелю київським тортом, і на всю кіногрупу та волонтерів замовив місця. Але річ у тім, що вони не дадуть перепоховати: кажуть, епідемія». Я перевірив: ринки працюють, хоч товару там нема. У ресторані лише два «суперблюда»: морська капуста і варені яйця. Якщо ті яйця розбити, то від «життя» вони вже жовто-сині. Видно, що так завжди було, бо москалі не закусують — головне, щоб було чим бухнути.
У ресторан заходила хіба інтелігенція, всі інші пили в підворіттях. І пили всі. Навіть директор Олімпійського центру, який мені дуже допомагав, казав: «Ну, сідай». Я йому: «Та ти ж директор Олімпійського центру». — «Так я вже не олімпієць». — «А всі бачать, що ти п’яний». — «Ну, тут усі так ходять». І справді, він далі так ходив. Я з ним не пив, але він допомагав — це правда.
Після цього всі, з ким мене знайомив Михальов, допомагали в організації. Я кажу Стасу: «Прилітай. Не бери групу волонтерів, бери тільки мінімальну кіногрупу, щоб зняти, як дурять нашого брата. Для кіно це буде просто розкішний епізод. Бо головна ідея фільму — “Світла дорога, свіча чорна”».
Великий, центральний епізод — це перепоховання Стуса, повернення його в Україну. Тут же й перепоховання Литвина. Ми з ними приїхали: я знову замовив бус, поїхали на кладовище. Прибула й кіногрупа. Василь Овсієнко, який там був серцем, промоутером, усе знав. Він нам усе розповідав, тому фактично весь епізод про перепоховання йшов від його імені.
Перше прибирання могил Стуса, Тихого, Литвина
Приїхали ми на кладовище — бачимо: все заросло бур’янами, але окремо стоять хрести — це християнські поховання. А осторонь, без хрестів, ще більш зарослі горбики. У них були забиті коли — не круглі, а такі прямокутні, приблизно 6 на 8, може 4 на 8. До них прибиті таблички, вирізані ножицями з консервної банки.
На Стусовій могилі — номер 9. Через одну від неї — вірменський правозахисник Мкртчян. А номер 7 — це Юрій Литвин. Олекса Тихий був похований на обласному цвинтарі, бо помер в обласній лікарні — у нього була пробивна виразка й багато іншого.
Ми вирвали весь бур’ян — це ще перший приїзд. Звісно, на всіх трьох могилах, бо не по-людськи було б залишити посередині бур’яни. Вирвали, пов’язали вишитими рушниками могили Тихого, Стуса і Литвина, поставили свічки й запалили їх.
Це знімали на відеокамеру і на кінокамеру. Плівку я замовляв на Шосткинській фабриці «Свема» як директор картини. Хлопці знімали, а ми стояли, молилися. Я трохи осторонь дивився і мав повне враження, що Дух Святий зійшов на всіх, хто там був.
Усі, хто приїхав тоді вперше, а потім і вдруге, — серед них і Оля, звукооператорка, й кінооператор, — були російськомовні. Але після цього ніхто з них ніколи вже не говорив російською. Ми довго спілкувалися, і жодного разу вони не поверталися до російської.
Я одразу сказав: «Дух Святий зійшов». А ще вперше собі сказав: «Карфаген має бути зруйнованим». Це було в перших числах вересня, до четвертого. Ми так підгадували, щоб саме у День смерті перепоховати тут. Бо спершу мали робити це другого числа, але не дали: вигадали «епідемію», «сибірську язву».
Прекрасні слова тоді сказав Василь Овсієнко: «У них не сибірська виразка, у них епідемія антиукраїнська». Василь мене вразив. Він і у фільмі є — там у титрах зазначено: «Архів Василя Стуса».
На пам’ять — це Василь Овсієнко. Він знав Стуса, пам’ятав його вірші. При мені він десятки разів, без паперу, відтворював їх напам’ять.
Ми повернулися назад, а Київ гуде, вся Україна гуде. 8–9 вересня мали відбутися установчі збори Народного руху України. За домовленістю зі Стасом ми сиділи в першому ряду. Я не пустив звукоператора, а сам замість нього записував усі виступи, увесь звуковий ряд. Оскільки йшов з’їзд, я фіксував його повністю.
Потім ми використали цей матеріал, і я передав його новообраному першому голові Народного руху — Іванові Федоровичу Драчу. Але події розвивалися так стрімко, що було вже не до того, аби їх опрацьовувати чи робити з них щось більше. Та місію свою я виконав: передав записи в архів Народного руху.
Установчий з’їзд Народного Руху і перші записи
Згодом, коли вже був заступником голови Руху — після розколу на Народний рух України й Український народний рух, — у музеї шістдесятництва я шукав ті записи. На превеликий жаль, їх не виявилося.
(Ремарка Вахтанга Кіпіані: «Пане Володимире, переб’ю вас. Записи збереглися. На їх основі вийшла книжка “Три дні вересня”.» Це книга-стенограма. Вона відновлювалась не з паперів, а саме зі звука.)
На з’їзді козацький марш — це було щось неймовірне. Кожна перерва — козацький марш. Просто таке натхнення.
І тут виступає польський сенатор, українець, професор Володимир Мокрий і каже: «Тут на з’їзді вже разів десять виступали, казали: ті гади, імперія не віддала, не дозволила перепоховання Стуса. Наші хлопці літали, повернулися ні з чим».
Він щось сказав по суті, а потім додав: «Отут декларується сьогодні прагнення до незалежності. Але Польща, Європа та й увесь світ повірить у ваше прагнення хіба тоді, може через рік, може через п’ять, може через десять, коли в Україну буде повернуто тіло Василя Стуса».
І зал встав. Стоячи — аплодисменти, вимагання. Потім сіли, а він ще на трибуні. Я йому з першого ряду кричу: «Цього року, пане професоре! Перепоховаємо цього року!» Він подивився на мене й каже: «Дай, Боже». Я кажу: «Дасть». Я був переконаний, що ми зможемо зробити. Я вже собі розробив план.
Я приходжу до Миколи Павловича й кажу: «Миколо Павловичу, потрібна ваша допомога. Ви маєте написати листа на обласну санепідстанцію». Він каже: «Та візьми й напиши». Я: «Та я напишу, але ви маєте підписати, бо хто я? Якийсь починаючий поет, широко відомий у вузьких колах. А ви…»
А він дуже любив, от він як Трамп.
Він дуже любив, коли його хвалять, і що таких не було, нема і не треба. Насправді, дай Боже, щоб і не було ніколи. Але це просто Трамп, це не про Миколу Павловича. Він при всьому своєму «совєтському» був українцем.
Як же, ви розумієте: коли я напишу «директор картини» — хто? А коли я пишу «директор студії, лауреат Державної премії, Микола Павлович Мащенко», він там увесь засвітився. І бах — підписав.
А в «Олімпійці» написано офіційною мовою: «Дорогі браття, всі друзі! Київська студія імені (зрозуміло кого) Довженка вирішила увіковічити дружбу народів України і Росії. І конкретно Пермської області й Києва. Поскольку нас многое связывает…» Як ви розумієте, у Пермі нас багатьох із них «зав’язувало».
Микола Павлович не читає, що підписав, потім каже: «А що я підписав?» Лист дістають. Він читає пафосно: «Дорогие друзья, братья, тара-та-та, увековечить дружбу…» І закінчується там: «Просимо повідомити, чи не планується у вас на листопад місяць якої-небудь епідемії».
Я кажу: «Ну, звичайно, бач, як запланували нам на вересень, на початок вересня — прямо зробили 31-го перельот до них». Він каже: «Да, ну сильний, так сильний».
Володя: «Ти хочеш, я прочитаю. Ти знаєш, я за тебе голосував на премію Ленінського комсомола».
Кажу: «Де, кажу вам? Знаєш, я як узяв, прочитав того вірша…Так там про комсомол нема».
Володя: «Та й хрен з тим комсомолом. Я про Чорнобиль прочитав».
Ну, окей. І він прочитав мені цей вірш: «Горел не блок, горел порог, порок и то при многолетней фальши, превознесённый в абсолют…» — але з таким пафосом!
Я його так не писав. Я писав обличительно, нищівно проти системи, а він — так, як ніби гімн системі. Ну добре.
Листи та документи для повернення тіла Стуса з росії
Я туди лечу. Але перед тим, як полетіти, я увійшов до Щербака, Олійника і Бєлікова, які були народними депутатами СРСР. Щербак — від мажоритарки. Олійник — від партії комуністичної, естественно. А Бєліков — від Спілки кінематографістів.
Я взяв від них депутатське звернення до всякої шушери, до якої тільки можна було звернутися: від голови облради до паяльника на заводі. Щоб усіх «виділити», щоб дали.
Зробив цілу стопку звернень. Потім від самих організацій: від Спілки письменників, Спілки кінематографістів, Спілки журналістів. А летіти все одно треба було з Москви.
7 листопада виїхав у Москву ввечері. Зранку обійшов ще «непохмільних» людей у Спілці письменників, кінематографістів і журналістів, узяв і там клопотання.
Тобто все союзні, тут українські, все класно. І сів, прилітаю туди, а одразу йду до голови районної СЕС. Він дивиться, кажу: «Пиши отут: разрешаю красить в синий цвет, дозволяю перепохование». Він каже: «Я не могу».
Я кажу: «Що значить не могу? От у тебе є начальник обласної СЕС?» — «Є». — «Так от дивись, що він написав: “Нету и не планируется”». Тобто він відповів же Миколі Павловичу: «Все окей». Тобто ми вам гарантуємо, що можна знімати і прославляти у віках нашу дружбу.
А цей каже: «Ні, я не могу». — «Ну, прийди завтра». — «Добре». Я приходжу завтра — його нема. Я питаю блондинку: «А сам где?» Вона каже: «Поїхав в обласну СЕС».
Я стрибаю в цей транспорт і чотири години їду в обласну СЕС. Приїжджаю туди — цього вже немає. Потрапляю до голови обласної СЕС. Кажу: «У вас було це нещастя із Чусового?» Він каже: «Только что поехал».
Я кажу: «Ну ви ж йому розказали, що тут приїжджають серйозні люди з імені Довженка, з кіностудії, купа людей, які мають робити свою справу». Він каже: «Да у меня нет возражений. Приїжджайте туди, договаривайтесь».
Я знову їду туди наступного дня. Цей день закінчився, наступного дня його знову нема. Я там просидів години чотири, питаю цю блондинку: «Будет сам?» — «Наверное, нет. Он тут на выезде».
Добре, ще один день. Його знову немає. Думаю: «Ну ти ж падалюка, прийдеш. Підписати треба, але, мабуть, прийдеш раніше, ніж почнеться робочий день». Ну, купа паперів, треба підписувати. Я ж перед тим інженером багато років робив на Чорнобильській атомній станції, у тому числі керував колективами. Думаю: «Прибіжиш».
Я приходжу хвилин за 45 раніше. І так у коридорі, де вони курять, я заховався, некурящий. І стою. Коли дивлюсь: тик-тик-тик… він озирається, нікого немає. Зайшов у кабінет, відчинив, а потім раз — вискакує і за сигаретою подає.
Я кажу: «Привет».
— «Я й не ждал, а ти припёрся».
Кажу: «Так ми будемо підписувати. Дружбу народів развивать».
Він каже: «У меня трое детей. Вот и такой герой приехал и поедет. А я здесь не только здесь, я вообще нигде не найду себе работу».
Я кажу: «Ну, напугал. У меня четверо детей, так что, конечно, я тебя понимаю, сволота».
Він каже: «Ну, что он хочет?»
Я говорю: «Слухай, якщо ти мені сьогодні не підпишеш, я тебе тут закопаю в асфальт. Хоч там не асфальт, а дощатий настил».
Він каже: «Ты что, не понимаешь? Это ж не сюда, это вот туда».
Я кажу: «А что там?»
Він каже: «А там контора. В Лубиного бурени».
Я кажу: «І де эта контора?»
Він мені сказав: «Ну, метров может 200, может 150».
Пішов я в контору. Заходжу. Все це при мені, всі ці папери — як кажуть у Кам’янці-Подільському, папірі при мені. Я заходжу туди, і він, до речі, так каже. Це він маскується тепер під того, що знає українську мову.
І кажу: «Мені треба до вашого самого набольшого начальника». — «Заходьте».
Заходжу. Сидить такоє чмо. Я зайшов — воно встало. Я кажу: «Слухайте, а вас що, всіх однаково годують?» Він каже: «Кого?» Ну, кажу: «Тибець, а вас, Маслюкова. Ну що, комсомольці всі до одного патлюки виглядали — Тігіпко. Подивіться: Тігіпко, Толя Матвієнко. Вони всі виглядали так, ніби з інкубатора. Оці зализані… Їх беруть такими, щоби нічим не відрізнялися.
Ну, якби був художником, я б його патлюку зараз намалював із закритими очима. Тим, що не ліз в очі, він мені запам’ятався назавжди. А типу ж я вам розказав: Саня Масельков, Тігіпко, Матвієнко — всі одне. Однакові мордочки, однакові зализи».
— «А що вас к нам привело?»
Я кажу: «Долг».
— «Какой долг?»
Кажу: «Гражданский».
— «Перед ким то ви долги гражданские?»
Я кажу: «Перед закатованими вами нашими дисидентами».
Він так дивиться й каже: «Ви знаєте, коли ви прийшли?» Я говорю: «Догадуюсь». — «Ми їм сказали, що вони в підстанції, що це є така контора з мобільним попередженням».
Він так на мене подивився: «І що ви хотіте?» Я кажу: «Ну, щоб ви трошки мозги їм вправили, тому що от обласна організація їхня, начальник сказав, що дружби народів убити».
А він каже: «Ні, я не могу». І додає: «Садитесь». Я сів. Тоді таких столів не було, тепер такі є. Знаєте, як Путін приймав гостей у пандемію — отакий, метрів шість. Але він мене посадив не з того боку, а впоперек столу: він з цього, я з цього.
Він каже: «А ви знаєте, ми не командуємо санпідстанцією».
Я говорю: «Вам капець».
— «То есть?»
Я кажу: «Якщо ви вже навіть санпідстанцією не командуєте, то чим ви тоді можете командувати в етей стороні?»
Я не зараз за це такий умний став. Я два роки у Літінституті щосуботи Валерію Новодворську носив вперед ногами з площі Пушкіна, під пам’ятником. Вона там виступає, у неї вечір, «Колокол». Менти тягнуть в одну сторону, а ми, демократи, в іншу сторону. Вони її в УАЗик — а ми назад. Я так перетягував Новодворську.
Я, до речі, бував у неї вдома і навіть колись їй вручав премію Пилипа Орлика. Я тоді був заступником голови Демократичної партії, і ми присудили їй цю премію. Їдучи на Кавказ, я спеціально заїхав до неї в Москву. Жила вона в Мар’їній Рощі. Я так і досі не знаю, чи то була однокімнатна, чи двокімнатна квартира. По-моєму, однокімнатна. Жила з мамою. Кухонька така, що втрьох ми не поміщалися, тому мама стояла у дверях, коли ми з нею сиділи за столиком.
Але менше з тим. Я йому кажу: «Ви знаєте, нам треба. Сьогодні вже 13 число. Вони мене морочили до 13-го числа. Кажу: якщо я сьогодні звідси виходжу і не відправляю телеграму з викликом для кіногрупи і для волонтерів, то 15-го числа…»
Це вже після тривалої розмови з ним ми перейшли до справи по суті.
«…то 15-го числа в усіх газетах і журналах Творчих спілок України, у всіх газетах і журналах Творчих спілок СРСР, і там ви вже точно нічого не зробите, а також в усіх газетах і журналах української діаспори — в Європі, Канаді, Австралії, Америці й навіть в Аргентині — вийде стаття з заголовком…»
«Майор Ченцов — тире. Обратите внимание: тире, не двоеточие. Это для усиления. Главный враг перестройки». У нього синюха така. І він кришку стола — раз, а потім мені защёлкнув, так дивиться на мене. Я дивлюся — ієзуїтські ужинки якось пропали.І він так серйозно мене питає: «А вы знаете, что это?»
Я говорю: «Знаю, шантаж».
— «А вы знаете, что за это?»
Кажу: «Да, товарищ майор. І бачите, я приїхав один і без оружия. Очевидно, те, заради чого я приїхав, трошки більше, ніж моя безпека».
Він дивиться, каже: «Всі там кончені».
Я кажу: «Ну от, на этой весёлой ноте вы мне ещё так, как другу…»
Він так дивиться: «Другу, другу, блин. Как другу…»
Я говорю: «Скажите, а куда вы дели рукопись Птах душі?»
Тобто він уже прийшов до себе, все в нього получилось.
— «А то что?»
Я кажу: «Ну це той рукопис, який ви забрали у Стуса. Але рукописи ж не горять. Колись ми його знайдемо».
А він каже: «Ну, посмотрим, посмотрим».
— «Вы как-то сказали, что вы писатель и журналист, и ещё там…»
Я йому поклав усі свої перезвернення. Він: «Я должен с начальством посоветоваться. А вы вот эту книжечку пока почитайте. Карнеги читали? Искусство приобретать друзей».
Я кажу: «Нет».
— «Карнеги читал. Полтора года тому в Москве. Там продавались в писательской лавке, только для читателей-писателей».
Я кажу: «А вопрос такой сразу вам. А вы не читали Архипелаг ГУЛАГ? Мне она как-то до души припала». Він мене не полюбив, я не знаю чому. Таке враження в мене було точно. Забрав він ці папери й десь пішов.
«Чорні люди», КГБ і чай с лімоном
Я сидів отак до цієї стіни, куди він пішов, спиною. Бачив: пішов, повертається. А куди він пішов? Стіна. Слухай, я ж заходив у двері, вони були, я ж звідси заходив. Двері то точно були. Немає дверей. Ну, елементарно — розсувні двері. Але тоді таких не видавали. Де я їх бачив? На Чорнобильській атомній станції були інші. А в тайзі взагалі дверей не було — куди хочеш, туди йди.
Закрилося — і навіть не видно, де ті стулки сходяться. І нема. П’ять хвилин — нічого, десять — нічого, п’ятнадцять — нічого. Але якось між лопатками холодок. Думаю: як у кіношедеврі — замуровали ідоли. Перехрестився — не відкривається.
І тут відкривається. Тільки перехрестився — після того відкривається і заходить чорний человек.
Чорні очі, чорні брови, чорний чуб, чорний костюм, чорна водолазка і чорна-чорна аура навколо нього. Просто ти її бачиш, наскільки вона чорна, — так метра на півтора навколо нього. Як у нормальних людей поле отак, як захист енергетичний, а в нього — чорнуха повна, чорна діра.
Він заносить на блюдечке, заносить подстаканник, у подстаканнику стакан і в ньому ложка, ну тост. «Чай с лимоном», — каже мені. Я так подивився: лимон! Ёлки-палки, на весь Урал жодного лимона не бачив, а тут лимон. Але я ж знаю, де я знаходжусь. Я йому кажу: «Отведай из моего кубка».
— «Что?»
— «Отведай, отведай».
— «Что вы себе позволяете?»
Я говорю: «Всё». А бачу, що вже треба поздоровлятися — все, тому що гад замурував. А тут ще й отруїти захотіли. Ну, він пішов. Я так сидів хвилини три, думав. Він що там думає? Лимони я ж тут ніколи не знайду. Може, останній у житті. Бахнув я з жертов лимона. Він тільки випив чай.
І тут заходить Ченцов і каже: «Моє начальство просило передать, что мы вам мешать не будем». Пауза. Театрально. Потім дивиться на мене з таким плотоядним поглядом: «Мы вам даже помогать будем».
Я кажу: «Знаєте, от я тільки закінчив мій інститут. Там моя професія називається “літературний работник”. Тобто я редактор. Тому маленька редакторська правка: “Мы вам мешать не будем. Точка”. Вот это вы маркуем. Хрен вам».
А вони, падлюки, так «допомагали» потім нам, що мало не покажеться. Вони пробили голову.
Труни для перепоховання і перешкоди з їх виготовленням
Я заздалегідь замовив три труни, які треба було зробити і оббити цинком. Приходжу перевірити, в якому вони стані. Одна труна наполовину зроблена, друга — тільки сама труна, не оббита. І немає майстра. Шукаю — немає.
Потім підходжу до цієї будочки, де він був. Тук-тук-тук. Я постукав. Відкриває хлопчик, йому років п’ятнадцять, був у нього помічником. Один — Рабін, другий — Рауль, я навіть не пам’ятаю, хто з них який.
Я кажу: «Слухай, а де старший?»
А він каже: «Учора приходили підполковник і капітан внутрішніх військ і сказали не делать. Ну, вони пішли, ми продовжили делать. А на ранок, коли він увечері додому прийшов, йому проломили череп у під’їзді. І він тиждень у реанімації відлежався».
Я малого питаю: «А ти знаєш, як це робити? Можеш?»
Він каже: «Я знаю, як. Тільки там треба, коли на загинах, треба гарно бити. У нього сили не вистачало, щоби зігнути і простукати».
Тобто півтори труни я вбивав цим самим вперше в житті сам. А для Тихого труну робили його сини, прилетівши, бо різні локації, як зараз кажуть. А мені треба бути в Часовому — там нема кому робити. Ну, вони приїхали й самі доробляли. Миром робили. Хоч було замовлено, все було замовлено.
Потім вони не віддавали ці труни. Просто не дають.
Пригадую: Карцев. Пам’ятаєте, цей… ну, дуже великий, по 5 рублів раки. Так от — це не той Карцев, це його однофамілець, але з того ж самого племені.
Труни він мені віддав дуже просто. Хоч спершу не віддавав: тікав кудись у Трес, потім приїхав із Треса туди. А я побачив, як він заходить. А там треба пройти через бухгалтерію: сидить бухгалтер, потім його секретарка, і далі він.
Бухгалтер один, потім його секретарка і далі він. Я заходжу туди, дивлюся — ключ у дверях. Я бах — закриваю ключ. Дивлюся на нього.
— «Что вы делаете?»
Я кажу: «Не хапайся за телефон, відірву».
— «А что?»
Я кажу: «Звідси. У нас є тільки з вами два шляхи: або я виходжу з підписаною…»
А він просто тупо не підписує наряд, щоб мені видали. Все проплачено, все зроблено. Йому сказали. Я бачив, хто сказав.
Чувак, ну от як би ви оцінили оперативну смєкалку кегебіста? Чувак у туфлях, які називались «чарочки». Пам’ятаєте, на таких високих підборах? Один час це була мода. Ну ладно — «чарочки». Але в нього спортивні штани, тріко з лампасами. От він — у «чарочках», у тріко з лампасами.
І на лобі я дивлюся букви. Я йому кажу: «Може, ти неправильну зачіску робиш?»
— «Як?»
Я говорю: «На лоб зачісуй».
— «А зачем?»
— «Ну, щоб букв не було видно».
— «Таких букв?»
Я говорю: «КГБ».
Він мене теж не полюбив. І це вже два. Щось із мужчинами тоді не везло в ту поїздку.
Блокпост і загроза арешту
Добренько. Забрали ми з Валерою Сідоровим ті труни. Виїжджаємо за Перм, їдемо потихеньку, щоб, не дай Боже, нічого: ні світлофор, ні порушення правил, ні обгону. Зрозуміли ми, що нам «помагають».
І тут виїжджаємо — років 40 тому там здох останній старшина на тому КП. Ніколи там нікого не було. Все пліснявою поросло, павуки там себе почувають так, ніби це їхнє царство, а всі інші прийшли в гості.
Але тут раптом на цьому КП — три офіцери, старшина і чоловік у штатському, з лампасами на тріко і з отими «чарочками». Вони нас зупиняють.
— «Валерій, вилазь».
Валера виліз.
— «Документи».
Він дає документи.
Мент сідає. Я сиджу справа. Мент сідає за кермо — раз, другий, туди, туди, крутить.
Я кажу: «І що ти крутиш?»
Він каже: «Нікуди ви не поїдете. У вас превышение люфта».
Я кажу: «Слухай, чувак, я з одного року виріс у машині, у мене батько шофер. Я в садок не ходив і в яслі теж. Я тут торік. Зупини при мені десяток вантажівок — і хай хоч в одній вантажівці не буде люфта. Ну, тобто вільний хід, який ще не до того, як зачепити й повертати».
А коли Валера той виліз… Валера заходить, у нього очі отакі. Я кажу: «Що таке, Валера?» Він каже: «Правий борт сидить». Я виходжу, дивлюся, а це «Газон». Три: два ззаду колеса, одне попереду — всі три проколоті. Всі сидять на ободах.
У нас є одна запаска на кузові, три труни в кузові. Дві труни в кузові, і одну можна зняти з лівого борту. Ми так і робимо. Знімаємо всі ці три, лишаємо по одному на борту — і на лівому, і на правому.
Я кажу: «Валера, тепер стань так, щоб тобі було видно і ліво, і право. Отут, за машиною. Щоб було їх видно». Бо один перевіряв люфт, а другий ходив.
А потім кажуть: «То що, можемо їхати?» — «Ні, ні. Зайдіть».
Я заходжу в ту абсолютно занедбану їхню КП. Вони всі четверо на мене дивляться. Я кажу: «Що ви нас сюди завели? Ми їдемо».
Він каже: «Ні». Один дивиться. Капітан каже: «Ні. У вас проблеми. У вас большие проблемы».
Кажу: «Які, якщо не секрет? Щоб я знав, у чому мої проблеми».
— «Ви мальчика збили».
Я кажу: «Серйозно? А на какой-то улице было?»
А він так мене під схему посадив. Кажу: «То схема міста».
А стара вже так обідрана, ну я кажу, років 40, як ми там востаннє бачили. А тут стратегічною стала. А він так подивився: «Красногвардейских». Вона одна через увесь перший день. Ну, від того Тресу, де я був. Красногвардейских. Кажу: «Слухай, хоч мент не повний ідіот, бо не було іншої дороги, куди їхати». Він побачив і каже: «Ага, на Красноармейська». Добре.
Я кажу: «Ну, просто взагалі на засилку можна». — «А был мальчик?» Виявляється, мальчика не було, була дівчинка. Але за тиждень до того, і збила її не вантажівка, а легкова. І не насмерть, а так — ушкодження мала.
Це потім розповів знайомий журналіст із Пермі, Юрій Беліков. Працював він у «Комсомольской правде». Але, падлюка, тепер підтримує Путіна, підтримує вторгнення, ще з 2014 року, тварюка. Єдиний, хто за всі ці роки написав мені — це Михальов. «Не думай, Володя, що ми тут усі такі є. І я, і моя донька…» Вона була в 10 класі ще в 2014 році. А потім він затих. Чи його заткнули, чи я не знаю.
Але з усіх, а це були десятки людей, з якими спілкувався, він єдиний, хто написав.
Ексгумація: відкриття труни Стуса
Ну, доїхали ми на кладовище. А була домовленість… Ні, не на кладовище. Нас звідси розвертають, везуть у райвідділ. Я Валерію Купчуку по дорозі написав усі телефони народних депутатів, кому подзвонити в Україну, в Київ.
І кажу: «Валера, ти, як тільки мене туди поведуть і мене хвилин 15 не буде, іди дзвони й скажи, щоб Кошитний оголосив голодування до кінця. Ми домовилися зі Стасом і кіногрупою: якщо на могилі заривають і мене немає, вони мали оголосити голодування до кінця. Тобто прямо на місці».
Окей. Я заходжу, готовий борлаки виривати. Ну, принаймні якось відстоювати свої права, кричати: «Дайте мені адвоката!» і все таке. І я оголошую голодовку.
А тут ще один капітан, начальник райвідділу. Вони всі за мною зайшли. Він дивиться на мене і каже: «Я должен принести вам извинения. Произошла ошибка».
Я кажу: «Извинения принимаю, но не извиняю. Извинения принимаю, но я вас не извиняю». А розвертається, і ці так дивляться, цей, що такий біс: «Как так? Что ж случилось?»
Я не знав, що сталося. І тому ми їхали… Жоден ангел так ніколи не літав, як ми їхали з Валерою оці 240 км по Уралу. По-перше, по одному колесу замість двох на осі задній. Ну, а по-друге, знали, що десь «адюки» можуть щось нам приготувати.
Раптом — нічого. Переїжджаємо на цвинтар. Темно. Хлопці перемерзли. На другу годину ми мали перевезти труни, і на другу годину були розкопані обидві могили.
І дивлюся — бігає чмирьонок. І так темно навколо, а воно чорне-чорне, з чорною-чорною, чорнішою за ніч аурою.
Я питаю Стаса: «Кажу, а що це таке бігає?»
Він каже: «Представився оперуповноваженим райвідділу міліції».
Я йому: «Чай з лимоном?»
Він каже: «Глянь на мене» — і розчинився в тій темряві. Все, більше він там не з’являвся. Його розшифрували. А так він ходив із другої години — він приїхав, мабуть, о 8:30 вечора. І з другої години казав: «Ми вас посадимо за вандалізм. Ви без разрешень, без нічого. Ми вас посадимо».
І так він, ну, «надихав» хлопців, одним словом, щоб їм було легше там чекати.
Коли ми переїхали, туди підійшли. Стас питає: «Привезли?»
Я кажу: «Привезли».
Потім: «Давай перше захоронення робити». Я кажу: «Дмитре, давай ми тебе…» Відвів його вбік: «Слухай, побачиш. Не знаю, що там буде».
Відкрили — Стас Мілевський, Олег Оканьчук. Втрьох відкрили сокирою. Хлопці ввімкнули прожектори для відеозйомки, свої. А для кінозйомки треба освітлення. Вони під’єдналися від людей. Освітлення є.
Відкриваємо. Я дивлюся. Стуса я ще не бачив. Я його бачив тільки на фотографії, на обкладинці «Палімпсесту». А тут дивлюся, кажу: «Це Стус».
— «Дмитре, підійди сюди».
Він підходить і каже: «Так, це тато».
Що вразило: він пролежав чотири роки і кілька місяців у землі, а тління немає взагалі. Він просто воскового кольору, муміфікувався.
І ще одна річ: я підходжу до Стаса, кажу: «Стас, подивися на скроні».
Він каже: «Ми вже зняли».
На скроні рубець розсічений — отак, ніби чимось розрубали шкіру, і воно навіть виглядало розжухлим.
На животі замість свічки або хлібини лежали його тюремні черевики з обрізаними халявами. Підошва — товстенна, бо мав той гад 12 років носити без заміни. Там багато куди ходити не було.
Руки не схрещені на грудях, руки випростані по швах. Я спочатку не бачив, а потім відчув: щоб перепоховати, треба перекласти з дерев’яної в цинкову.
Уявіть собі кожен, що б ви зробили? Я ніколи похоронів не організовував, а тут перепоховання. Я не розумів, у якому стані буде тіло, коли відкриємо.
Ліг я, вже викликав кіностудію, тобто викликав кіногрупу, перед тим як вони летіли. Завтра я мав їх зустрічати в Пермі.
І раптом — хто старший пам’ятає — був дебільний плакат: у будиночку кричить «Ти записався добровольцем?» Пам’ятаєте їхню агітацію тоді? І от мені раптом, як із того плаката, БЕМС — і Стус дивиться на мене. Як він писав — «і не злим обличчям». Так, так, «і не злим обличчям».
Він дивиться цим незлим обличчям. І тільки БЕМС — мене підкидає. Я вже заснув, а мене підкидає з ліжка.
А як ти будеш перекладати? Як перекласти можна тіло? А раптом воно вже в такому стані, що розвалиться в руках? Це ж вандалізм, цього не можна допустити.
Думаю: БЕМС — купи щільної матерії. На всю довжину і ширшої, ніж труна. Накрий, переверни вниз обличчям, під спину підклади таку ж. Перевертаєш назад на спину і кладеш у цинкову труну.
Я так і купив — на всі по два. Це вже Бог вів.
Наступного дня приїжджаю в Перм, де ніколи нічого не було.
Тут заходжу в якийсь там універсам чи щось таке. Лежить на прилавку один сувій рушника вафельного і широченного. Може, 90 см. Я кажу: «Покличте мені товарознавця». Вони покликали. Я питаю: «Це 100 кг витримає? Якщо покласти на нього 100 кг, на краю 200?»
— «Витримає без проблем».
— «Ловлю на слові».
— «Відповідаю, точно витримає. Вона дуже міцна».
Я купив на кожну труну понад два метри цього матеріалу, всім роздав. І от, щоб не висипалося, а треба все, що в дерев’яній труні, пересипати у цинкову. Там були стружки, опилки. Треба було підіткнути з боків цей матеріал.
І я так підтикаю, і на лівій руці щось хрустнуло. Думаю: там же нічого немає. Відходжу трохи збоку, дивлюся — мізинець відчепирений. Всі пальці притулені до тіла, а мізинець відчепирений. Я надломив останню фалангу. І між крайньою і середньою фалангою — ніби кристалик, щось ржаве.
Я ж поет трохи. В мене одразу волосся дибки: остання краплина стусової крові. Це я собі так сказав. Кров, яку він віддав навіть не за Україну, а за мрію про неї. За Татіану Морґан, за Марію.
І я собі кажу: якщо доля від тебе вимагатиме прожити таке саме життя, ти можеш це зробити. А вдруге кажу: «Карфаген мусить бути зруйнований».
А через вісім місяців після цього ми привезли 17-го ввечері. Далі вже Тарас усе знає. Потім відспівували в церкві, вночі привезли в Бориспіль. Нас зустрічає купа людей — приблизно 600.
А квитанція на вантаж у мене. Я Дмитру кажу: «Дмитре, квитанція в мене. Нікому ж не видадуть. Пішли забирати». Холодильник страшенний. Листопад, 17-е число, ніч глибока. Ми з ним чешемо кілометри два в грузове відділення. Знайшли, приходимо, я дістаю цю квитанцію: «Ми хочемо забрати ящики, труни прилетіли. Їх ще треба було у дерев’яний ящик».
А дивлюся — вже забрали. У мене все. Думаю: розслабився, придурок. Скільки ми тих кегебістів перемагали, і все, і тих кацапів. А тут забрали з-під носа. Кажу: «Хто забрав? У мене ж квитанція, як ви могли віддати?»
— «Так ваші забрали, рухівці».
Я кажу: «Курви ви, наші рухівці! Так можна було здохнути». Ну, ніби все зробили, а тут — раптом…
Повертаємося ми з Дмитром туди. А там уже на броневиках політики: Чорновіл, Лук’яненко, Михайло Горинь. Нікому з нас, хто привіз Стуса, Тихого, Литвина, слова не дали. Вони на броневиках. Я зрозумів: почалась політика.
Паралель із Тарасом Шевченком і значення перепоховання
І ще я зрозумів, друзі, одну річ. Василь Стус прожив 47 років. Рівно стільки, як і Тарас Шевченко. Василь Стус і Тарас Шевченко відсиділи: той у солдатчині, те саме з забороною читати й писати. А потім два роки він не міг їхати до Києва. І Василю — 10+5. А Шевченку — 7+5. Обидва померли в імперії, обох там поховали і обох звідти перепоховали.
Перепоховання Тараса в Україну повернуло не лише тіло, а й душу. Раптом, ви знаєте, скільки було кращої молоді, яка сама впряглася у воза і тягнула його тіло. І пішло неймовірне національне відродження.
Після того, як 100 000 людей вийшло… У різні моменти перепоховання — від 90 до 110 тисяч. Я читав, уже будучи депутатом, міліцейські записи. І почалася неймовірна хвиля. Вона була піднята установчим з’їздом, потім перепохованням. Це єдина перемога національних сил до проголошення незалежності України.
Через вісім місяців після того, 16 липня 1990 року (19-го ми поховали), Верховна Рада України, враховуючи мої заслуги перед Вітчизною, в день мого народження приймає Декларацію про незалежність. Більший подарунок отримав тільки чоловік, який більше за мене мав право на такий подарунок — Левко Григорович Лук’яненко.
24 серпня наступного року, а це цілий рік, 16 липня, день мого народження, був уже державним святом — Днем прийняття Декларації. А потім 24-го акт про незалежність, написаний Левком, прийняла Верховна Рада України.
А перед тим — майже 27 років, із яких чотири з половиною місяці в камері смертників. І от така сатисфакція.
Про мрію і майбутнє України
Тому, коли я зустрічаюся зі студентами, я їм завжди кажу:
«Друзі, не бійтесь мріяти. І мрія хай буде найвища. Навіть якщо ви не досягнете цієї мрії. Навіть якщо ви не станете найбагатшою людиною у світі, то принаймні станете другим після Ілона Маска, якщо це ваша мрія».
Але найкращий економіст у світі — його звали Єшуа, якого тепер називають Ісус Христос. Він сказав:
«Не накопичуй скарби. Де буде твій скарб, там і серце твоє».
Мрія хай буде високою, світлою. І на шляху до неї ти здолаєш купу сходинок, які б ніколи не здолав, якби не мав такої мрії.
Друзі, мріємо про Україну, яка відновить суверенітет над усією своєю територією.
Мріємо про Україну, яка стане такою, якій я ще у 2004 чи 2005 році в своїй дисертації написав національну ідею. Коротка формула:
«Україна — майбутній лідер нової європейської цивілізації!»
P.S. Текст відтворено зі стенограми. Якщо знайдете помилки в іменах чи географічних назвах, буду вдячна за уточнення.
P.P.S. Якщо ви дочитали до кінця, дякую! Дайте мені знати про це. 🙂
Їж та Читай 
Залишити відповідь на Tetyana Skrypkina Скасувати відповідь