Їж та Читай

Дякую ЗСУ та всім, хто наближає нас до перемоги за те, що мені вдалося побувати на на презентації книги «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня, яка була 21 серпня у книгарні Сенс (Київ).

Артур Дронь — український поет, письменник і ветеран російсько-української війни, з Івано-Франківщини. Він автор збірок «Гуртожиток №6» і «Тут були ми», а також книги прози «Гемінґвей нічого не знає». Артур пише про російсько-українську війну та людей у ній.

Презентація нової книги Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» стала не просто літературною подією, а глибокою і відвертою розмовою про життя, війну та сенси, що допомагають вистояти. Автор розкрив ідеї, закладені в його творі, та поділився особистими відкриттями, які стали основою для книги.

Під час презентації Артур Дронь наголосив, що його поштовхом до написання стала відсутність книг і книгарень під час служби. Це змусило його переосмислити власну бібліотеку і по-новому відкрити для себе українських класиків. Автор зізнався, що саме в їхніх творах, таких як «Майстер корабля» Юрія Яновського, він знайшов значно більше правди і розуміння, ніж у творах західних письменників. Класики, які жили в тому ж історичному контексті, що й ми, виявилися значно ближчими за духом.

Любов як відповідальність

Центральна ідея книги, за словами Артура Дроня, — це світло і любов. Однак він одразу підкреслює, що мова йде не про романтичні почуття. Для автора любов — це  відповідальність, та, що бере на себе велику вагу. Це не про квіточки, а про готовність захищати, жертвувати і брати на себе вагу за інших. Автор пояснює, що в часи війни навіть ненависть народжується з любові — ми ненавидимо ворога, тому що він намагається знищити тих, кого ми любимо.

Книга показує, що навіть у найтемніші часи завжди є місце для цього світла. Воно може проявитися як шматочок надії, знайдений у книжці в зруйнованому будинку, або як внутрішній голос, що спонукає нас чинити правильно, навіть якщо це складно.

Добро існує: Доказ — наше життя

Один із слухачів колись поставив автору філософське запитання: чи не є добро ефемерним поняттям, а зло — реальною силою, що керує світом? Артур Дронь переконано відповів, що сам факт нашого існування є найвищим доказом того, що світло існує. Він нагадав, що у 2022 році нас мали всіх знищити. Проте з’явилися люди, які ризикували собою заради інших, згуртувалися, щоб допомагати. Ця самовідданість, на думку автора, і є проявом світла, любові та добра.

Божественна присутність у кожній миті

Розмірковуючи про те, що саме спонукає людей до таких вчинків, Артур Дронь пояснив, що в християнській парадигмі це називається Богом.

— Проблема в тому, що хочеться говорити з людьми з різних парадигм, із різними світоглядами та баченнями. Адже уявлення про те, хто такий Бог, у всіх різне. І чим далі людина від християнства, тим, можливо, більш викривлене її уявлення й очікування: для когось Бог — це бородатий чоловік, для когось — суворий керівник, для когось — ще якась інша варіація. Але найзручніше й найпростіше пояснити так: Бог — це та частинка світла, яка всюди є і яка спонукає людину до чогось.

Як приклад, він навів аналогію письменника Клайва Стейплза Льюїса.

— У нього був такий приклад: людина йде повз озеро, в якому тоне інша. У неї виникають різні рефлекси, і є варіанти дії: кинутися рятувати чи пройти повз, умовно кажучи. Вона розуміє, що врятувати — це ризикнути собою і, можливо, самому потонути, а пройти повз — означає точно залишитися в безпеці. Це рефлекси, це варіанти, щось людське. Але водночас людина якимось чином усвідомлює: правильно було б піти й врятувати. І це вже не рефлекс.

Це те, що ми можемо назвати шматочком світла, точкою любові, присутністю Бога, Божою підказкою. Хтось скаже, що це виховання і культура. Але навіть якщо у племені дикунів хтось пройде повз смертельну небезпеку іншого, у нього будуть лише рефлекси. А над ними все одно залишиться оце «але»: напевно, правильніше було б допомогти. У моєму уявленні — це один із найчіткіших проявів Бога.

Зворушливі історії читачів

На завершення презентації прозвучала історія, що глибоко торкнулася всіх присутніх. Одна з глядачок розповіла, що книга виявилася про неї та її загиблого на війні чоловіка. Їхня особиста історія кохання, спільні «домашні» імена, а також біль утрати, ідеально перегукувалися з написаним у книзі. Її запитання про те, чому на війні людина відчуває себе старою, підкреслило, наскільки книга є близькою та актуальною для тих, хто пережив ці події. Цей діалог став найяскравішим, на мою думку, свідченням того, що твір Артура Дроня — це не просто література, а віддзеркалення реального, болючого, але сповненого світла досвіду.