У книгарні «Сенс» відбулася дискусія «Розмова про бестселери». Один з її учасників — Ілларіон Павлюк. Цей допис — про те, що він говорив. Допис про дискусію можна прочитати за посиланням ось тутакчі.
Зустріч із читачами: емпатія й відкритість
Після повернення до Києва Ілларіон Павлюк відзначив зростання зацікавлення читанням серед українців. Люди впізнавали його на вулиці, зверталися без формальностей, без автографів чи позувань — просто просили обійняти. Ця відверта, емоційна взаємодія з читачем стала свідченням того, що українське суспільство сформувало унікальну читацьку культуру, де книжка — не атрибут інтелектуала, а простір довіри.
Дуже багато людей підходили і їм не треба було ніяких селфі чи автографів. Вони казали: «Можна, я вас обійму?» Це так неймовірно і так класно, і ніхто ніколи не був якимось грубим чи некоректним, не створював враження вторгнення в особистий простір. Я захоплююсь тими українцями, які читають, бо мені здається, що це справді культурна ознака нашої нації — і не просто в тому, що багато людей читають, а в тому, що ці люди вміють і не бояться висловлювати свої емоції, не бояться підійти і сказати: «Добрий день, мені сподобалась ваша книжка, я хочу вас підтримати чи висловити щось». Це дуже класно.
Презентації, що змінюють
Ілларіон Павлюк згадує свою першу презентацію, на яку прийшла лише одна людина.
Ти приходиш — і тебе ніхто не знає, навіть модератор, який, у кращому випадку, прочитав книжку. Усі люди, що приходять на презентацію, — це ті, хто ходить на всі презентації. Вони прийшли не до тебе, а просто з цікавості.
Але від зустрічі до зустрічі аудиторія зростала. «Білий попіл» — це ще період, коли модератори ледь знали автора, а глядачі — не завжди розуміли, навіщо прийшли. Ілларіон почав жартувати на презентаціях. Згодом, «Танець недоумка» вже збирав повні зали. А «Я бачу вас цікавить пітьма» — хоч і стартувала тихіше — але з часом стала справжнім хітом. Причини? Сукупність — від читацького інтересу до випадкового дефіциту в книгарнях, а також вдало обране інтерв’ю з Еммою Антонюк, яке підсилило хвилю зацікавлення.
Метод: персонаж, який говорить правду
У творчому процесі головною опорою Павлюка є персонаж. Не сюжет і не світ, а саме герой, через якого прокладається і думка, і емоція. Ілларіон зізнається, що довго не знає, ким є його персонаж, поки той не розгорнеться в процесі письма. І тоді доводиться переписувати все.
Гайстера я прописував, прописував — і в якийсь момент, так, я зрозумів: мені треба щось. Мені потрібен прототип. І мене надихнув один мій товариш — він дуже класний, я його дуже люблю. Ми з ним служили разом у п’ятнадцятому році, але він відомий тим, що з ним постійно траплялися якісь дуже глупі пригоди.
І я подумав: чому так? Та тому що він щирий.
І от найсмішніша історія про Андрія — це буквально історія з життя цього мого друга. Я тоді й подумав: «О, мені потрібен саме такий хлопчина — настільки щирий, прямолінійний і хороший, що з ним іноді стається от такий тупізм».
Написане — не догма
Одне з найважливіших правил — не боятись викидати текст.
Я обожнюю викидати шматок тексту на три сторінки і потім думати: клас, без нього так добре.
Така внутрішня свобода письма — відчуття, що текст не священний, що ним можна гратися, — і дає живість. Письменник визнає, що не всі герої стають близькими, але саме тоді, коли персонаж викликає огиду чи розчарування, виявляється справжня глибина тексту.
Це таке дивне відчуття — глибока огида й ненависть до персонажки, яку ти сам створив. Ніби щойно по-справжньому дізнався її — і думаєш: «Ти просто гадюка. Я ж тобі вірив. Як ти могла?» Це прямо… ну, жахливо.
Це як, от моя дружина каже: «Ти довіриш мені робити ремонт?» — а я відповідаю: «Я тут не живу. Я живу у вигаданих світах». Тому, як ти скажеш — так і буде. Погоджуюсь на всі твої рішення за замовчуванням.
І це, справді, дуже сильно… ну, лякає. Але саме тому, коли я вийшов із цього пекла, я подумав: це й була терапія. Я пройшов крізь усе — і вийшов.
Сумніви — частина процесу
Письмо — не завжди задоволення. Це тривога. Це сумнів.
Поки я писав «Танець недоумка», я постійно думав: може, це дарма? Може, я просто графоман?
Але тільки автор сам може оцінити свій текст. І ця оцінка завжди відбувається в межах власного горизонту. Саме тому і графоман, і потенційний нобеліат скажуть: «Це — найкраще, що я написав». І тільки один отримає Нобелівську премію.
Книжки як відповідь на біль
Письменник не приховує — усі його тексти є особистою терапією. Кожна книжка — це пережитий біль: втрати, байдужість, нездатність щось змінити.
Я економлю на психологах. Це моя фішка. Є страх, що якщо я одного разу пройду курс у хорошого психолога, мені буде ні про що писати.
Але водночас саме ці тексти стають терапією для читача. Бо пройшовши пекло — герой виходить на світло. Навіть якщо це світло не ідеальне.
Віра в сенси
Успіх, за словами Павлюка, ніколи не можна створити штучно. Можна влучити в момент, можна запустити хвилю, але перемагає лише одне: сенс, щирість, потреба сказати правду.
Книжка — це відповідь на питання, яке ти сам шукаєш. Якщо ти не ставиш питання — немає і книжки.
Творчість — це завжди пошук. І найкращий інструмент цього пошуку — персонаж. Якщо він справжній, якщо автор сам його повністю розуміє — тоді і читачу буде цікаво й боляче, і смішно, і важливо. А це — головне.
Опісля дискусії всі охочі могли підписати свої книги та зробити фото з Ілларіоном Павлюком.
Їж та Читай 
Коментувати…