Презентація книги «Київ в українській літературі»

12 червня була презентація книги «Київ в українській літературі» — збірка наукових та аналітичних статей, упорядкована літературознавцем В’ячеславом Левицьким.

Учасники й учасниці обговорення:

Вʼячеслав Левицький – літературознавець, поет, перекладач;
Сніжана Жигун – дослідниця української літератури 1920-х – 30-х років,
професорка Київського столичного університету імені Бориса Грінченка,
наукова співробітниця академічного Інституту літератури;
Валерія Сергєєва – літературна оглядачка;
Ілля Рудійко – літературознавець, головний редактор видання «Культ Критики»;
інші авторки й автори книжки.

Обговорення було дуже жвавим і цікавим, і це не залежало від того, чи вже прочитали слухачі книгу, чи тільки збираються. Було так багато корисної інформації, якою я хотіла б поділитися з вами, що для мене стало справжнім викликом вибрати, що саме включити у цей допис.

З чого все почалося? Питання до Вʼячеслава Левицького:

Ми стартували з філософського питання. Я, чесно, переглядався до всього з теоретико-літературної точки зору. Але не певен, чи варто на цьому зациклюватися, бо головна мета — поділитися любов’ю до Києва, цікаво й захопливо. Проте, якщо вже серйозно, то я б не відкидав твори, в яких Київ просто є тлом подій. Однак чим глибше місто впливає на персонажів, на дух, у якому пише автор чи авторка — тим ближче цей текст до справжнього київського.

До речі, щодо скепсису: твори, які просто описують пейзаж, але не передають духу Києва — їх не так уже й багато. Ось приклад — у Вільяма Теккерея є іронічна балада, легенда про Софію в Києві. Твір абсурдний, але українські літературознавці теж включають його в київський текст.

У ньому — середньовічний Київ, на який одночасно нападають огуни, козаки й калмики. Головний герой — священник із ім’ям Гіацинт. Свята Софія тут — жива, вона приходить як Галатея з північних морів. І кияни чинять опір не через високі ідеали, а просто щоб ніхто не завадив їм влаштувати гучну гулянку на подвір’ї Софії.

От і виходить — твір ніби не зовсім про Київ, але водночас — цілком київський. Бо що там Теккерей собі нафантазував — то одна справа, а як ми це читаємо й інтерпретуємо — зовсім інша.

Деякі літературні твори, як-от «легенда про Софію» Вільяма Теккерея, представляють вигаданий, майже карикатурний Київ, складений зі стереотипів і чуток. Проте навіть такі тексти можуть вписуватися у ширший контекст київського тексту. Уявлення про місто формується не лише достовірними описами, а й культурними образами, які відображають колективне сприйняття простору.

Природа як ключ до розуміння Києва

Одним із важливих елементів київського тексту є природа як основа сприйняття міста. Йдеться не тільки про архітектуру чи планування вулиць, а про взаємодію людини з ландшафтом — зокрема, про погляди на Дніпро з правобережних пагорбів або у зворотному напрямку. Така перспектива відкриває глибший рівень осмислення міського простору.

Суттєвий вплив на формування київського образу мали письменники, які не були уродженцями міста. Їхній зовнішній досвід поєднувався з внутрішнім зануренням у київське середовище, створюючи особливу літературну гармонію. Саме в таких поглядах формувалося українське міське середовище, яке згодом набуло виразних рис самобутнього київського тексту.

Нові герої 1920-х

У 1920-х роках образ Києва в літературі почав змінюватися разом із трансформацією політичного статусу міста. Втрата функції столиці УНР і перенесення культурних центрів до Харкова спричинили зміну літературного фокусу. Нові герої — впевнені, критичні, модерністські — вступали в опозицію до старосвітських персонажів попередніх епох, яких сприймали з іронією або навіть зневагою. Цей конфлікт відображає глибше переосмислення Києва як простору, що одночасно зберігає історичну тяглість і переживає внутрішній злам.

У літературному полі цього періоду з’явився ще один значущий міський модус — Запоріжжя. Особливо в 1930-х роках, із початком будівництва Дніпрогесу, воно почало сприйматися як утопічне індустріальне місто майбутнього. На цьому тлі Київ виглядав старосвітським, навіть архаїчним, а його герої — як тіні минулого.

Київ як живе тіло

У літературі модернізму, а також у пізніших текстах, виникає метафора міста як тіла. Це не лише художній прийом, а й цілісна концепція пізнання простору через фізичний досвід. У міському пейзажі можна бути споглядачем — сприймати його з висоти — або пішоходом, що взаємодіє з містом тілесно, інтимно, буквально на дотик.

Цей підхід дозволяє розглядати Київ не як декорацію, а як повноцінного персонажа, здатного відчувати біль, реагувати на зміни й провокувати емпатію. У таких образах, наприклад, зруйновану архітектуру Києва порівнюють із вибитими зубами — метафора, що водночас є і візуальною, і емоційною. Це місто з ранами, але також із гідністю, місто, з яким можна вибудовувати глибокі внутрішні зв’язки, особливо для тих, хто в нього лише приїжджає або прагне зрозуміти.

Такі образи дають змогу не лише говорити про Київ, а й говорити з ним — відчуваючи місто як щось живе, близьке, особисте.

Київ у сучасній літературі: простір виклику

У сучасній українській літературі Київ усе частіше постає як простір амбівалентний — водночас привабливий і ворожий, багатошаровий і незручний для життя. Це місто, з яким герої часто не можуть встановити гармонійного зв’язку: воно може поранити, відштовхувати, виявлятися чужим або непридатним до спокійного існування. Такий образ міста не є новим — його сліди можна знайти ще в класичній літературі, але з часом ця тема то загострюється, то відходить на другий план.

Часто автори, що описують Київ, не є його уродженцями. Їхнє сприйняття міста проходить через досвід приїжджого — неідеалізований, критичний, іноді відсторонений. Їхні персонажі потрапляють не в «лицеву» частину Києва, а в райони на кшталт Троєщини чи Дорогожичів — простори, де естетика відсутня або суперечлива. Такі райони не романтизуються, вони стають викликом, який потрібно подолати або принаймні навчитися з ним співіснувати.

Цей досвід місто подає як випробування: іноді його доводиться терпіти, іноді воно трансформується в щось абсурдне чи небезпечне. У романах і новелах простір Києва часто поєднує пасторальну гармонію з тривожним небезпекою. Навіть такі зони, як багатоповерхівки на Оболоні з доглянутими клумбами, можуть раптово змінитися флешбеком у воєнну реальність — із підвалами, обстрілами, рейвами, втечею, страхом.

Усе це створює образ Києва як оксиморонного простору — міста, де нашаровуються суперечливі досвіди, де прекрасне співіснує з травматичним, а любов до міста — з його відчуженням. Київ у таких текстах стає поліфонічним тілом, багатоголосим символом епохи, що не пропонує стабільності, але точно вимагає осмислення.

Від ідеалізації до неспокою: Київ у літературі сьогодні

Упродовж багатьох років Київ у літературі часто змальовувався ідеалізовано — як простір, що гармонізує, надихає, викликає замилування. Символом такого підходу може бути навіть пісня «Як тебе не любити, Києве мій», яка фактично стала неофіційним гімном міста. Цей візуально-емоційний образ був характерним для цілих поколінь авторів. Однак сучасна київська література дедалі частіше відходить від подібної риторики.

Натомість на перший план виходить зображення Києва як простору тривоги, дисгармонії, внутрішнього неспокою. Автори прагнуть передати не спокій чи красу, а живий і суперечливий ритм міста, його складну і багаторівневу емоційну структуру. Літературний Київ стає не символом затишку, а простором, у якому резонує настрій часу, простором кризи, спалаху, збурення.

Прикладами такого підходу є нові твори, зокрема роман Касандра курить папіроса Анни Безпалової, який відтворює Київ 1918 року через героїню, пов’язану з образом Віри з Доктора Серафікуса. Інший приклад — роман Атраменти Уляни Кривохатько, де постає напівреальний, фантастичний Київ із вигаданими вулицями й структурами, що однак глибоко вкорінені в реальні проблеми сучасності. Обидві книжки демонструють, як через вигадані або історичні сюжети можна передати моральний і просторовий неспокій сучасного міста.

Загалом нова київська література демонструє зрушення в уявленні про місто: від поверхневої романтизації — до осмислення Києва як полівалентного, емоційно насиченого, суперечливого середовища. Цей підхід яскраво фіксується у творах нових авторів і авторок, які активно переосмислюють столичний простір.

Особливу роль у цьому процесі відіграють не лише літературні тексти, а й сама присутність авторів, для яких Київ є не просто темою, а глибоким емоційним і культурним кодом. Серед них — і письменники, які нині служать у лавах оборони, але водночас залишаються активними учасниками культурного процесу. Їхня творчість свідчить про те, що за всіма складними й навіть негативними образами Києва стоїть глибока людська енергія, увага до простору й бажання його зрозуміти, передати, зберегти.

Пам’ять, міф і відторгнення: Київ у спогадах та поезії

Київська тема в українській літературі тісно пов’язана не лише з образом міста, а й із суб’єктивним досвідом тих, хто про нього пише. Особливо це помітно у спогадах: письменники різних поколінь не просто фіксують факти, а формують особисті міфи Києва, вибудовуючи власну оптику — іноді ностальгійну, іноді критичну або навіть травматичну.

У спогадах Антоненка-Давидовича Київ постає як втрачене, але ідеалізоване українське культурне середовище, яке автор відстоював упродовж усього життя — і в текстах художніх, і в публіцистиці. Це була столиця, яка зберігала у його пам’яті статус не лише адміністративного, а й духовного центру.

Натомість у творчості Докії Гуменної Київ має амбівалентне звучання. Її герої, на відміну від позитивного Степана Радченка у «Місті» Підмогильного, — це ті, хто в Києві не змогли реалізувати себе. Місто стає місцем втрати і відчуження. У романі Хрещатий Яр головна героїня залишає радянський Київ як простір, непридатний до життя. У мемуарних текстах Гуменна ще виразніше і відвертіше говорить про досвід окупації та радянської реальності, ніж у своїй прозі.

Подібний мотив зустрічається і в спогадах Софії Парфанович, для якої короткий досвід перебування в Києві став епізодом культурного шоку. Вона згадує місто як простір глибокого відчуження, особливо в його радянському вияві, і ця неприйнятність не зникла навіть після тривалого життя в еміграції. Її досвід і приклад Юрія Андруховича, який також писав про несприйняття Києва, дозволяють говорити про існування так званого «галицько-київського тексту» — концепту, що позначає напругу між двома культурними уявленнями про українське.

Ці приклади ілюструють, як індивідуальні згадки перетворюються на міфи — іноді героїзовані, іноді травматизовані. Київ виступає не як стабільне тло, а як суб’єкт взаємодії, який автор може приймати або відкидати, захищати або критикувати.

Окремим напрямом є поезія про Київ. Попри те, що в дослідженнях домінує проза, саме в поезії, за спостереженнями, значна кількість молодих авторів відкриває нові способи говорити про місто. Поетичний Київ часто стає простором емоційної близькості, інтимного переживання, або ж, навпаки, виражає екзистенційний розрив і фрагментарність. Це свідчить про різноманіття підходів, яке сьогодні творить багатоголосий, багатошаровий київський текст.

Поезія і Київ: палімпсест, тілесність, особиста топографія

Поетичний образ Києва в сучасній українській літературі не менш глибокий і багатошаровий, ніж прозовий. Він має свої специфічні риси, але радикального розмежування між поетичним і прозовим сприйняттям міста проводити, ймовірно, не варто — значно важливішою є оптика конкретного автора, його досвід і міфологія.

Ключовим поняттям для поетичного Києва є палімпсестність. Місто постає як багатошаровий текст, у якому нове накладається на старе, але не знищує його. Руйновані будівлі, забуті адреси, змінені топоніми — все це зберігається як культурна пам’ять. У поетичних текстах це часто стає метафорою підсвідомого, прихованого чи витісненого.

Цей образ присутній і в поезії, і в прозі Оксани Забужко. Її героїня у «Музеї покинутих секретів» орієнтується по Києву за історичними мапами й путівниками 1920-х, створюючи альтернативну особисту картографію міста. В іншому творі — Місто з химерами Олеся Ільченка — персонаж досліджує міський простір через креслення і мапи початку XX століття. Так формується ще одна стратегія — археологічна: автори буквально «розчищають» пласти часу, аби дістатись свого уявного Києва.

Особливим образом міської палімпсестності є метро — символ підземного, прихованого, внутрішнього тексту. В одному з есеїв поетки Ії Киви метро фігурує як ідеальна метафора підтексту: уявлення про місто як текст, а життя в ньому — як його переклад, відкриває глибший вимір урбаністичної поетики.

Поезія, як і саме сприйняття міста, завжди суб’єктивна. Вона дозволяє зафіксувати моментальне враження, емоційний слід, інтуїтивний досвід. Завдяки короткій формі поезія легко прив’язується до конкретних локацій — і це використовується, наприклад, у публічному проєкті «Як читати Київ», де уривки віршів з’являються в металі на знакових міських місцях. Така поетична топографія робить місто ближчим і зрозумілішим, навіть у своїй суперечливості.

Зрештою, у літературі Київ часто порівнюють із тілом — з болем, шрамами, пам’яттю. Це тіло змінюється, але не зникає. І, як і поезія, місто вбирає в себе досвіди, страхи, пам’ять і бажання — щоби знову повстати у новому тексті, в іншому часі.

Поміркована зухвалість як нова стратегія письма про Київ

У літературному осмисленні Києва сучасні автори дедалі більше відходять від прямолінійної, агресивної зухвалості, яка була характерною, наприклад, для Жадана 2000-х років. Замість цього вони обирають іншу стратегію — помірковану зухвалість. Йдеться про спробу дивувати, не кричачи, а занурюючись. Це — зухвалість не на поверхні, а у глибинах, у деталях, у прихованих шарах міста.

Мова про те, щоб відмовитись від «банальних» образів і знайомих штампів. Якщо ми говоримо про Дорогожичі, авторка роману не згадує навіть телевежу — хоч вона і найочевидніший символ району. Замість цього ми спускаємося під землю — у колектори, тунелі, метро. Це — Київ, який не на листівках. Це Київ, у який треба проникнути. Підземне постає не тільки як фізичне, а і як метафора внутрішньої рефлексії.

Сучасні тексти часто демонструють Київ як оксиморон, вертикальну структуру, де поруч співіснують протилежності: найвища статуя і найглибше метро в Європі. Ці крайнощі — не просто географія, а літературний матеріал, візія, в якій місто постає як багатовимірна структура.

Окрема увага — до феномена молодіжної культури діґґерства. Зростання інтересу до каналізацій, забутих підземель і інфраструктури після повномасштабного вторгнення стало культурним сигналом. Література теж відповідає на цей виклик: автори, немов діґґери, «залазять» у ці простори — шукають уявні люки в тексті, піднімають їх і дивляться на місто «знизу», з його несвідомого.

Ця поміркована зухвалість — спроба винайти нову мову для міста, яке вже неможливо відчитувати наївно. Це вже не про «любити Київ», як у вальсі. Це — про відсторонену інтимність, про ревнощі до простору, про бажання зберегти своє у місті, навіть якщо це «щось» не завжди гарне, зручне чи туристично привабливе.

І тут виникає дуже емоційна нотка — приватне право на Київ. Коли відомий автор чи музикант згадує, скажімо, Троєщину, у тих, хто з нею справді живе, з’являється відчуття ревнощів: це «наше», не торкайся, не перетворюй на екзотику. Київ стає тим, що належить — але не всім одразу. І саме ця напруга — між особистим і загальним, сакральним і профанним — і є джерелом нових міфів.

Книга «Київ в українській літературі» розкриває багатоголосий образ столиці, її історію, міфи, емоції й протиріччя. Це не просто збірка статей — це можливість по-новому побачити Київ як живу, дихаючу культурну сутність, що розвивається разом із людьми і літературою.

P.S. скоро опублікую відгук на книгу. 🙂

Їж та Читай