У неділю я вперше побувала на презентації книги «Саксаганського, Володимирська, Хрещатик…», Ігоря Гирича, яка справила на мене досить сильне враження і, чесно кажучи, трохи вивела з рівноваги. Автор багато говорив про комплекс меншовартості, наголошуючи на тому, що нам необхідно позбуватися цього комплексу. Проте водночас він наводив приклади, які самі по собі підкреслювали цю меншовартість — порівнюючи Україну з Мюнхеном, Будапештом, Польщею.
Наприклад, автор згадував, що в Києві немає музею, до якого б стояла постійна черга, як це буває в інших містах закордоном. Але я не подогоджуюся!
Один із прикладів — «Український Парнас», музейний комплекс, що складається з кількох будинків, де свого часу оселилися поруч родини Лесі Українки, Миколи Лисенка та Михайла Старицького. Згодом поряд замешкав Панас Саксаганський, а Іван Франко заходив у гості, коли приїздив до нашого міста.
Це місце дуже популярне серед відвідувачів, туди часто водять екскурсії.
Ще один приклад порівняння Києва — Будапешт з його Алеєю героїв чи стометровкою. Ігор Гирич також порівнював кладовище в Мюнхені з Байковим кладовищем у Києві. Так, на Байковому кладовищі інколи важко знайти могили відомих людей, однак я вірю, що над цим будуть працювати. І так, я погоджуюсь, що в нас є культурні та архітектурні сфери, над якими ще потрібно працювати. Проте, якщо ми говоримо про подолання комплексу меншовартості, то варто уникати прикладів, які його лише підсилюють. Це, на мій погляд, непослідовно.
Звісно, приємно, що зараз він пише тільки про українців. Але автор поділився як було раніше — і тут теж виникає питання: де принциповість, а де — зручний момент?
Колись він включав у свої книги росіян, бо це було вигідно для продажів і загравання з ширшим ринком. Принциповості щодо української ідентичності не було.
Але зараз в його книзі, «Саксаганського, Володимирська, Хрещатик…», він пише лише про українців. Це, звісно, приємно, проте це не відміняє того факту, що він включав росіян у книги… Бо так було йому вигідніше?
Так, зараз, якби він згадував росіян, його майже не купували б. Це радше не про переконання, а про кон’юнктуру — коли вигідно, тоді “перевзуваємось”.
До того ж під час презентації пан Ігор сказав, що не має нічого проти Булгакова. І у мене у мозку був error WTF.
Попри це, зміст книги звучить дуже цікаво.
Мені дуже подобається історія Києва. Я захоплююсь адресними путівниками, які не просто показують маршрут, а ще й розповідають історії — про будинки, людей, події. Це додає глибини прогулянкам.
Підсумовуючи, презентація книги залишила в мене змішані відчуття: з одного боку — цікава розповідь та важливі теми, з іншого — помітні суперечності у викладі та підході автора.
Важливо говорити про культурний розвиток і позбавлятися комплексу меншовартості, але ще важливіше — робити це послідовно і щиро. Водночас зміни у позиції автора свідчать, що іноді комерційні інтереси можуть переважати над принциповістю. Саме тому нам варто зберігати критичний погляд і цінувати власну історію й культуру так, щоб не залежати від зовнішніх уявлень чи кон’юнктури.
Їж та Читай 
Коментувати…