Ця презентація відбулася в рамках книжкового фестивалю «Книжкова країна».
Презентація книги Юлії Лаби «Усі персонажі вигадані. Або ні» була однією з тих, на які я чекала з нетерпінням, адже знаю Юлію вже багато років і чекала на вихід її першої книги.
— Сучасна культура, реальність, менталітет — усе це, звісно, впливає на наших героїв. Але мої персонажі… знаєте, як вам пояснити — я пропустила вайб 90-х. Просто виросла в селі. У нас там був свій вайб: інший, тепліший, тихіший.
Моя реальність будувалася з фільмів, серіалів, книжок — світу, де все було по-іншому. І коли в моєму житті почалося щось на кшталт «дорослого існування» — після розлучення, коли почалося справжнє життя — воно вже несло в собі ту відкритість і можливості. Той світ, де ми могли подорожувати, мріяти, працювати й бути собою. Я дуже хочу, щоб ми за це боролися. Щоб ми могли повернутися до такого стану — не до країни, як географії, а до країни, як внутрішнього простору.
Я дуже хочу, щоб моя книга нагадала читачам, що ми ще можемо бути вільними. Вільними бути собою.
Про найемоційніші сцени
— Найбільш емоційні сцени для мене — це всі, де є бабуся. Образ бабусі — це дві мої бабусі й навіть трохи прабабусі. Це пам’ять, яку я намагалася втримати. Вони — не образ, а відчуття. Їхні руки, їхня присутність. Я дуже сумую за цими руками. За варениками, за полотенцем, яким витирали сльози, за теплом, яке вже не повернеться, але яке можна залишити на сторінках. І хай воно живе там.
Про сцену, яка особливо торкає
— Можливо, лист Ліни до себе. Бо це — момент переходу, усвідомлення змін, крок через себе. Це коли ти ще не знаєш, куди йдеш, але точно вже знаєш, що не повернешся назад. Життя триває. І це не завжди легко, але це завжди чесно.
Хто така Ліна? Три слова:
— Книжки. Сонце. Друзі.
Кому писала цю книжку?
— Для Даші. Моєї подруги, яка першою сказала: “Напиши”. Я довго опиралася. А потім зрозуміла — я пишу не тільки для неї. Я пишу і для себе. Бо це як читати книжку, тільки ще сильніше — ти не знаєш, що буде далі, але кожна сцена триває довше, ніж сторінка. Ти в ній живеш.
Що я хочу донести?
— Шукайте себе. У будь-якій ролі. У будь-якому дні. У будь-якому рішенні. Ви можете бути мамою, бізнес-леді, студенткою, можете не бути в стосунках, або бути в них по-різному. Це все не має значення. Має значення тільки одне — чи є в цьому ВИ.
Бо якщо ви там є, то це вас будує. Якщо вас немає — руйнує. Не роль має бути головною, а людина в цій ролі.
Найважчі сцени
— Все, що стосувалося Ліни й Дена, було мені складно писати. Я буквально перетворювалася на себе з 2010 року. Важко повертатися до тих моментів, коли ти ще не міг сказати «ні». Але водночас саме в цих сценах — найбільше зростання.
А найтепліші — там, де Ліна працює. Бо коли ми в справі, яка наша, навіть утома стає солодкою. Там є вона. Там є я. Там є ми.
Чому з’явилася любовна лінія?
— Бо вона прийшла тоді, коли героїня вже зрозуміла себе. І мені важливо було показати, що кохання не рятує — воно підтримує. Що іноді треба зустрітися з кимось тоді, коли ти вже не загублена. А той інший — не спаситель, а той, хто йде поруч, в одному темпі. Без змагань, без героїзму. Просто з тобою.
Чи це щоденник?
— Можливо. Частково. Це щоденник досвіду — мого і дуже близьких мені людей. Усе, що тут — могло статися, або вже сталося. Але це не сповідь. Це розмова. Інколи дуже особиста.
Чи стало мені легше?
— Так. Не одразу, але так. Бо ця книжка не давала мені спокою. Вона “тикала мене пальцем” роками. І коли я її дописала — я не видихнула, я не закрила двері. Але я зробила крок далі.
І наостанок
— Я дуже хочу, щоб ця книга стала вам… спокійною. Щоб у ній ви знайшли дихання. Знаєте, таке, яке ти робиш глибоко-глибоко, і раптом розумієш, що ще живеш. Що ще буде. Що попереду — історії. Ваші.
Опісля презентації Юлія Лаба підписувала книги всім охочим. Бажаючих було так багато, що я забула зробити селфі з нею. Сподіваюся, що ми побачимося цього місяця на Книжковому Арсеналі у травні.
Їж та Читай 
Коментувати…